Російська агентура впливу на Кіпрі
Хмельницький Д., Демаш Б. Российская агентура влияния на Кипре (Російська агентура впливу на Кіпрі). Берлін, 2025. 543 с. Російською мовою.
Книга про закордонні мережі путінської Росії: хто ними керує, на які гроші вони працюють і наскільки тісно пов’язані з ФСБ, СЗР і ГРУ. Перша частина присвячена короткій історії радянських і російських спецслужб. У другій описано систему, яку Москва вибудувала після 1991 року, від Россотрудництва та асоціацій емігрантів до фондів, товариств дружби, партій і дистанційного вербування молоді. Третя частина досліджує одну країну, Кіпр. На маленькому острові ці структури особливо добре видно.
У книзі є покажчик імен, покажчики урядових і неурядових організацій та список джерел.
Більшість розділів опубліковано на цьому сайті українською, англійською та російською мовами. Посилання на них подано у змісті.
Зміст
Частина I. Коротка історія радянських і російських спецслужб
1. Органи держбезпеки в перше десятиліття радянської влади
2. Індустріалізація і держбезпека
3. Органи держбезпеки в 1930–1950-х роках
Частина II. Після СРСР. Розвиток системи агентур впливу Росії
6. Державні відомства та організації, що працюють з мігрантами
7. Асоціації емігрантів, створені Москвою
9. Товариства дружби Росії з іноземними державами
11. Дистанційне вербування молоді
Частина III. Розвиток мережі агентур впливу Росії на Кіпрі
13. Російський центр науки і культури в Нікосії
14. «Російський дім» у Лімасолі
15. Координаційна рада співвітчизників та її функціонери
16. Експертний клуб «Російського дому» і кіпрські друзі Москви
17. Кіпрське місто Айя-Напа та його російські друзі
18. Фонд «Русский мир» та його клієнти
19. Діти, культура і духовність
21. Імператорське православне палестинське товариство на Кіпрі
22. Операція «Дім Криму в Євросоюзі»
23. Конференції ФСБ на Кіпрі: генерали та їхні агенти
Додатки: покажчик імен, покажчик урядових організацій, покажчик неурядових організацій, джерела.
***
Передмова
Ця книга присвячена діяльності спецслужб і закордонних агентур впливу путінської Росії. Насамперед саме агентур. Розвідка та агентури впливу — дві сторони однієї медалі, але вони працюють у різних умовах. На офіцерів і агентів російських спецслужб (ФСБ, СЗР, ГРУ) спрямована увага контррозвідувальних служб усіх країн, де вони працюють. Що значно ускладнює їм життя. Водночас легальні агентури впливу, які діють під виглядом громадських і неурядових організацій (культурних, благодійних, правозахисних тощо), користуються практично абсолютною свободою. При цьому межа між розвідником і агентом впливу здебільшого умовна.
Розвідники «плетуть мережі», не привертаючи до себе уваги. Агент впливу працює відкрито, його завдання — впливати на громадську думку. Але це не означає, що він не займатиметься збором суто розвідувальної інформації, якщо трапиться така нагода. Так було завжди.
Чудовий знавець закордонної діяльності НКВС і КДБ Кирило Хенкін писав у книзі «Росіяни прийшли»: «Так, межа між прямим радянським шпигунством, діяльністю платних агентів впливу та дружніми послугами товаришам із посольств була дуже розмита. Власне, її й не було. Як і тепер». «Тепер» Хенкіна стосується 80-х років ХХ століття, але цілком пасує й до ситуації першої чверті ХХІ ст.
Ба більше, у путінську епоху закордонна діяльність московських агентур впливу, підпорядкованих спецслужбам, розрослася і набула гомеричних масштабів. У радянський час у них просто не було таких можливостей. Залізна завіса, з одного боку, рятувала ідеологічну невинність радянського населення, з іншого — обмежувала можливості створення справді масової агентурної мережі за кордоном. Пострадянська Росія була позбавлена цієї перешкоди.
Радянські емігранти завжди були вербувальною базою для радянських спецслужб. І еміграція 20-х років, біженці від Громадянської війни та радянські «неповерненці». І друга, воєнна еміграція. І штучно створена КДБ третя еміграція 60–80-х років, так звана «єврейська». Кирило Хенкін сам був і представником першої еміграції, і співробітником НКВС, який мало не став радянським розвідником-нелегалом. Ось його оцінка:
«У зовнішньополітичних, тобто, зокрема, у пропагандистських і розвідувальних операціях, які проводив СРСР, російська еміграція завжди посідала особливе місце. Як противник, як жертва, як знаряддя і як союзник.
Історія радянської розвідки знає кілька гучних справ, у яких еміграція відігравала центральну роль. Причому, потрапляючи в мережі радянського шпигунства, вона часто ставала не тільки й не стільки об’єктом чи знаряддям здобування відомостей, а — і це набагато важливіше — засобом психологічного проникнення. Еміграцію не тільки залучали на бік більшовиків, а й через неї здійснювали вплив на Захід: проводили дезінформацію, дезорієнтацію, навіювали хибне уявлення про становище в країні, паралізували волю до боротьби. Через еміграцію Москва значною мірою спрямовувала думку і діяльність західних центрів збирання та аналізу інформації, центрів ухвалення рішень».
Наприкінці 80-х років ХХ століття розкиданих світом радянських мігрантів першого покоління — головного об’єкта уваги спецслужб — було навряд чи більше кількох сотень тисяч осіб. У дев’яності роки, після розвалу СРСР і зникнення залізної завіси, за кордоном опинилися мільйони колишніх радянських громадян. Цей потік не слабшав і всі наступні три десятиліття. Перед органами відкрилися просто блискучі перспективи — і в сенсі безмежного розширення обсягів вербувальної роботи, і в сенсі її нових методів. Більше не потрібно було вербувати людей неодмінно таємно й поодинці. Можна було відкрито створювати цілі мережі агентур впливу у вигляді громадських організацій. Такі організації існували ще у 20-ті роки у вигляді різноманітних «товариств дружби з СРСР», але, по-перше, вони об’єднували дуже мало людей, по-друге, мали на собі печатку належності до СРСР.
Міжнародні асоціації російських учителів, науковців, акторів, адвокатів, випускників радянських і російських вишів, російських шкіл і навіть ради російських співвітчизників на перший погляд виглядають нейтрально, не декларуючи свого ідеологічного зв’язку з Росією і тим паче зі спецслужбами. Хоча саме спецслужби їх і створили.
У першій частині книги подано коротку історію радянських і російських спецслужб від самого початку до путінської епохи включно.
У другій частині розповідається про розвиток централізованої мережі закордонних агентур впливу Росії в пострадянський і путінський час.
У третій частині описано картину розвитку і функціонування цих організацій на Кіпрі. В принципі, у всіх країнах вони працюють приблизно однаково, і для того, щоб виявити самих агентів у будь-якій країні, досить проаналізувати тамтешню мережу філій центральних агентур.
Так склалося, що автори книги були близько знайомі із ситуацією саме на Кіпрі, тож мало сенс почати дослідження саме з нього. Кіпр у цьому сенсі — місце особливе.
Кіпрський журналіст Макаріос Друшіотіс писав у виданій 2024 року книзі «Острів Путіна»: «Коли я почав збирати докази того, що Кіпр був жертовним ягням на догоду радянським, а потім і російським інтересам, увесь мій світ розбився вщент, і я присвятив себе дослідженням, щоб донести цю правду до широкої громадськості. Висновок мого дослідження полягає в тому, що Кіпр — це, мабуть, єдиний приклад західної держави, яка від часу свого утворення в 1960 році й донині перебуває під радянським, а потім і російським впливом, навіть не усвідомлюючи цього».
Сьогодні Кіпр — це заповідник російських спецслужб. Вони почуваються тут набагато вільніше, ніж в інших країнах Євросоюзу, і тому практично мають карт-бланш. Причин цьому кілька, але головна — після початку війни Росії з Україною їх ніхто не зачепив.
Решта країн Євросоюзу вислали сотні російських офіцерів розвідки, які працювали під дипломатичним прикриттям, обмежили діяльність пропагандистських ЗМІ РФ, запровадили візові обмеження та санкції. Кіпру це не торкнулося. Сотні співробітників російського посольства і «Російського дому» (кажуть, що їх близько 300 осіб) безперешкодно продовжують свою діяльність, яка насамперед є розвідувальною і пропагандистською.
Тут слід урахувати, що й за часів СРСР від 60 до 80% співробітників радянських представництв становили офіцери спецслужб. Нині їх, найімовірніше, ще більше. Крім того, офіційна дипломатична активність між РФ і країнами ЄС після нападу Росії на Україну практично припинилася. Тому співробітникам російських представництв залишилося займатися лише таємною діяльністю — розвідкою, пропагандою, вербуванням нових агентів і спробами дестабілізувати політичну ситуацію в країнах Євросоюзу.
У цьому сенсі Кіпр набув для Москви особливого значення з кількох причин. По-перше, недоторканим залишився кадровий і чисельний склад посольства. По-друге, тому що безперешкодно продовжує свою діяльність «Російський центр науки і культури» (неформальна назва «Російський дім»). Це відкрита для публіки філія посольства, яка не займається нічим, крім пропаганди та вербування агентів російського впливу. Але все це під виглядом «культурної діяльності». І, по-третє, через специфіку російської громади на Кіпрі.
На початку 90-х років, коли розвалився СРСР, громадян Росії на Кіпрі не було взагалі. Лише посольські чиновники й нечисленні дружини кіпріотів, які навчалися в СРСР. Нині кількість пострадянських російських іммігрантів на Кіпрі сягає 120 тисяч осіб, із яких приблизно половина має кіпрське громадянство. Це близько 10% усього населення острова. При цьому серед росіян на Кіпрі дуже мало колишніх політичних чи економічних біженців. Натомість частка багатих і дуже багатих російських мігрантів у загальній масі, мабуть, вища, ніж у будь-якій іншій країні світу.
На Кіпр із його офшорами та можливістю отримати громадянство шляхом купівлі нерухомості перебиралися здебільшого заможні росіяни — бізнесмени та чиновники, лояльні до путінського режиму. Природно, що концентрація представників спецслужб на Кіпрі від початку була надзвичайно високою. Насамперед тому, що свого часу програма «золотих паспортів» дозволила сотням путінських чиновників, бізнесменів і агентів російських спецслужб проникнути до Європи. Крім того, Кіпр був зручним місцем зберігання капіталів для путінських олігархів. А це означало дуже високий рівень взаємодії з місцевою політичною та фінансовою елітою, що, своєю чергою, відкривало широкі можливості для впливу на загальну політику країн ЄС. Цю картину підтверджує Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів, який займався нещодавньою справою про витік документів із кількох кіпрських фінансових компаній.
Кіпр не входить до Шенгенської зони, тому прямі контакти між Росією та Кіпром не надто постраждали за роки війни з Україною. Радше навпаки: на Кіпр цілком перемістилися цілі IT-компанії з Росії з тисячами співробітників і їхніми родинами. Немає підстав вважати, що ці люди — як правило, молоді кваліфіковані інженери — загалом симпатизують путінському режиму, але вони, на відміну від звичайних емігрантів-одинаків, залежать від своїх роботодавців. Характерно, що, на відміну від російських емігрантів, які втекли від путінського режиму до інших країн, на Кіпрі середовище так званих «релокантів» політично нейтральне. Воно майже не виявляє слідів опозиційної активності. У будь-якому разі це середовище надзвичайно сприятливе для діяльності путінської агентури.
І, крім того, на маленькому Кіпрі активність і взаємозв’язки російської агентури дуже добре помітні й легко піддаються вивченню, як морське життя в невеликому акваріумі.
