Сталінську індустріалізацію (кінець 1920-х — 1930-ті рр.) радянська історіографія, як і радянська пропаганда, традиційно розглядала як спосіб підняти економіку СРСР до світового рівня. Це було завідомою неправдою.
За нормальних умов зростання економіки супроводжується розвитком торгівлі, інфраструктури розваг, зростанням народного споживання і підвищенням рівня життя. А індустріалізація народного господарства означає насамперед індустріалізацію виробництва товарів народного споживання.
В СРСР усе було навпаки. Різке зростання продуктивних сил супроводжувалося ліквідацією торгівлі, стрімким спадом виробництва товарів народного споживання, зниженням самого споживання до мінімуму і, відповідно, катастрофічним падінням рівня життя населення.
До розвитку економіки країни радянська «індустріалізація» не мала стосунку, навпаки, вона його виключала. Плани перших п’ятирічок — це плани побудови найбільшої механізованої армії у світі з усім, що мало її забезпечувати, приблизно за 10 років, тобто за дві п’ятирічки.
За НЕПу (нова економічна політика) коштів для реалізації цих планів у Сталіна не було і бути не могло — ні грошей, ні робочої сили. Податків і доходів від націоналізованої великої промисловості, приватного сільського господарства, приватної дрібної промисловості та торгівлі ледве вистачало на утримання державного апарату і підтримання наявної військової промисловості на колишньому, більш-менш безпечному для сусідніх країн рівні. Перші варіанти планів першої п’ятирічки розроблялися паралельно у Вищій раді народного господарства — ВРНГ (для державної промисловості, керівник Абрам Гінзбург) — і в Держплані СРСР (для всього народного господарства, керівник Станіслав Струмилін) з 1926 року. Затвердили перший п’ятирічний план у травні 1929 р. на V з’їзді Рад СРСР, але він уже майже нічого не мав спільного з початковими версіями. Загалом налічувалося шість чи сім варіантів, що робилися під дедалі сильнішим тиском сталінської групи в Політбюро.
За ці чотири роки в СРСР змінився державний режим, а також державні економічні принципи, відповідно, змінилися цілі та методи складання плану першої п’ятирічки.
Диктатура Політбюро, що встановилася після смерті Леніна і члени якого не були єдині в поглядах на майбутнє економічної політики уряду, змінилася одноосібною диктатурою Сталіна.
Настанову на продовження і розвиток нової економічної політики Леніна, яку обстоювали «праві комуністи», що до 1928 року становили більшість у Політбюро, змінила сталінська настанова на ліквідацію НЕПу, запровадження загальної примусової праці та концентрацію всіх ресурсів на будівництві важкої (де-факто — військової) промисловості, аж ніяк не розрахованої на забезпечення населення життєвими благами.
Перші плани п’ятирічки, які розробляли прихильники НЕПу, виходили з рівномірного і взаємоузгодженого зростання сільського господарства та промисловості, що взаємно забезпечували одне одного необхідними засобами, і, як наслідок, з поступового зростання рівня життя населення. Експансіоністські плани більшовиків і мрії про «світову революцію» були однаково близькі всім радянським вождям. Різниця полягала в тому, що «праві» на чолі з головою РНК Олексієм Риковим (до них належав Дзержинський, який з 1924 року поєднував керівництво ОДПУ з посадою голови ВРНГ) не були готові руйнувати щойно налагоджену радянську економіку заради стрімкої мілітаризації країни, як того вимагали «ліві» на чолі з Львом Троцьким. Сталін у внутрішньополітичній боротьбі примикав до «правих», але після краху і відсторонення від влади Троцького здобув більшість у Політбюро, отримав абсолютну владу і почав реалізовувати ідеї Троцького, причому в найкрайнішій формі. Дзержинський помер 1926 р., його наступник на посаді голови ВРНГ Валеріан Куйбишев був креатурою Сталіна.
Затверджений 1929 р. план п’ятирічки вже втратив будь-який зв’язок із якими-небудь осмисленими економічними розрахунками. Він поєднував протиприродно високі директивні планові показники зростання промисловості, які треба було виконати за будь-яку ціну, і завідомо не розраховані на виконання, суто фіктивні фантастичні показники зростання продуктивності праці, народного споживання, будівництва житла тощо. Перше повністю виключало друге. Виконання сталінських планів промислового виробництва могло здійснюватися лише коштом населення. Це розуміли всі розробники п’ятирічних планів.
Перших авторів п’ятирічних планів засудили на «процесі меншовиків» у 1931 р. Ті, хто вцілів, жили відповідно до афоризму, що приписувався Станіславу Струмиліну, який на початковій стадії керував розробкою п’ятирічних планів у Держплані СРСР: «Краще стояти за високі темпи, ніж сидіти за низькі».
Радянські репресії кінця 1920-х і 1930-х років були запрограмовані в планах першої та наступних п’ятирічок у тих розділах програм, де йдеться про планове збільшення міського населення, зменшення сільського і про забезпечення будов п’ятирічок робочою силою. Нічого природного в цих процесах не було. Нові промислові підприємства за планами індустріалізації розміщували поблизу сировини та джерел енергії; наявність робочої сили не бралася до уваги, її передбачалося в потрібних кількостях підвозити. Утім, резервів вільної робочої сили в таких кількостях у СРСР наприкінці 20-х років у принципі не було. Єдиним способом розв’язання проблеми могло бути насильницьке перекачування на будови п’ятирічок сільського населення і «зайвих» міських жителів. Методи розв’язання проблеми могли бути лише каральними, тобто за допомогою ОДПУ.
Цій самій меті була підпорядкована і розпочата Сталіним 1928 р. колективізація сільського господарства. Колективні господарства різних видів, що існували в середині 20-х років і об’єднували близько двох відсотків усіх селян, на той час уже повністю дискредитували себе економічно. Їхня продуктивність, попри державні пільги, була набагато нижчою, ніж продуктивність приватних селянських господарств. Це чудово знали всі економісти, які розробляли п’ятирічні плани. «Колективізуючи» село, уряд планував зовсім не зростання сільськогосподарського виробництва в країні — цього досягали б протилежними заходами. Ішлося про збільшення виробництва продовольства, яке влада могла б практично безкоштовно і без організаційних труднощів вилучати із села. З приватними селянськими господарствами цей фокус не вдавався. «Усуспільнення» селянських господарств розв’язувало завдання уряду, але автоматично призводило до деградації сільського господарства загалом і різкого зменшення сільськогосподарського виробництва.
Колгоспи були спеціально організовані так, щоб максимально полегшити уряду вилучення із села всіх продуктів сільськогосподарської праці та вільне маніпулювання робочою силою. З колгоспів, якими керували партійні призначенці, було легко черпати будь-яку кількість робочих рук для будівництва промислових підприємств, лісорозробок, доріг тощо. Це робилося різними способами, зокрема у вигляді депортацій так званих куркулів, примусових вербувань і сезонних трудмобілізацій. Колгоспне начальство просто отримувало наказ на постачання тієї чи іншої кількості робочої сили, за яку держава розплачувалася з колгоспом. Без терору ОДПУ така система існувати не могла б.
У п’ятирічному плані, розробленому в Держплані 1927 р. під керівництвом Станіслава Струмиліна, приріст міського населення за п’ятирічку оцінювався в один мільйон осіб, а приплив сільського населення до міст планувався в обсязі 500 тис. на рік або навіть менше. Ці дані відображали природні процеси міграції до міст середини 20-х.
За ухваленим 1929 р. сталінським п’ятирічним планом міське населення мало зрости до 1931/32 року до 34,7 мільйона осіб, тобто на 6,8 млн осіб (зростання 24,4%, щорічне зростання — 1,4 млн осіб).
Насправді ж, згідно з підсумками виконання першої п’ятирічки, міське населення 1932 року становило 38,7 млн осіб, збільшившись від 1927 року на 13 млн осіб.
Чисельність сільськогосподарського населення зменшилася зі 119,9 млн у 1927 році до 117,2 млн осіб (план Гінзбурга передбачав зростання до 130,1 млн осіб).
Колгоспне населення зросло від 1928 року в 33 рази (з 2 млн до 66,7 млн осіб).
Чисельність робітників цензової (великої) промисловості від 1928 року подвоїлася і досягла 6,311 млн осіб.
Загальна кількість осіб найманої праці збільшилася на 11 млн — на 10 млн більше, ніж передбачалося за планом Гінзбурга 1927 року. Приватна торгівля та дрібна промисловість зникли практично повністю. Зайнятих у них людей використовували як найману робочу силу в усуспільненому секторі економіки. Як наслідок, у СРСР припинилося виробництво практично всіх товарів побутового призначення, якими раніше забезпечували населення дрібна промисловість і приватна торгівля. Приватну торгівлю 1930 р. замінили закриті розподільники, що постачали їжу та найнеобхідніші товари лише своїм співробітникам і робітникам. Рівень життя впав до можливого мінімуму і навіть нижче — звідси жертви голоду 1931–33 рр. Голодували не тільки селяни, по яких насамперед ударила колективізація, а й міські жителі: їхнє життя повністю залежало від продовольчих карток, які можна було отримати лише на підприємствах.
Таким чином, наприкінці першої п’ятирічки радянському уряду вдалося повністю підпорядкувати собі й змусити в примусовому порядку виконувати плани індустріалізації практично все міське та сільське населення країни. Розв’язати ці завдання можна було лише за допомогою потужної каральної системи — ОДПУ.
Починаючи з 1928 року радянське економічне планування вже вільно оперувало мільйонними масами людей, яких відповідно до потреб плану довільно переміщували країною та/або вилучали із села для потреб промислового виробництва.
Характерним прикладом можуть слугувати розрахунки, пов’язані з трудовими ресурсами Уральської області в другій п’ятирічці, опубліковані 1932 року в книзі Б. І. Евенчика «Урал у плані Урало-Кузнецького комбінату». В основу книги покладено доповіді автора, опубліковані восени 1930 року. За наведеними в книзі даними Уралплану, все населення області, що становило 1931 року 7,686 млн осіб, мало зрости до 1938 року до 11,023 млн осіб, тобто на 3,337 млн осіб. При цьому природний приріст населення оцінювався лише в 1,282 млн осіб:
«Крім того, намічено приплив населення ззовні області в кількості 2,055 тис. осіб, у тому числі 1,478 тис. осіб у працездатному віці. Лише за цієї умови, а також за умови повного залучення жінок до виробництва, за умови скорочення зайнятих у сільськогосподарському виробництві з 1,976 тис. осіб у 1931 р. до 1,185 тис. осіб у 1937 р. і вивільнення 919 тис. осіб із сільського господарства для індустрії — лише за цих умов може бути задоволена потреба Уралу в робочій силі». Отже, виконання плану другої п’ятирічки зумовлювалося примусовим переміщенням на Урал за сім років двох мільйонів осіб ззовні та вилученням майже одного мільйона осіб із сільського господарства в самій області. При цьому передбачалося стовідсоткове залучення до виробництва жінок. Про методи досягнення цих цілей у книзі Евенчика не сказано ні слова, але секретом це не було ні для автора, ні для читачів. Методи могли бути лише каральними та примусовими.
У радянських публікаціях часів першої п’ятирічки (і пізніших — тим паче) надзвичайно важко знайти вказівки на справжні цілі та методи ламання соціальної структури країни і запровадження масової примусової праці. Виняток у цьому сенсі становить книга Еммануїла Квірінга «Завдання побудови соціалізму в СРСР. Про генеральний план на 10–15 років», що вийшла 1931 року. Автор на момент написання книги — заступник голови Держплану СРСР, до того, у 1925–27 роках, — перший секретар ЦК КП(б) України.
У книзі Квірінга перелічено й описано всі форми примусової праці, які розроблялися і застосовувалися в цей час: планове насильницьке переміщення робітників країною, примусове виділення робітників колгоспами для міського будівництва, трудмобілізації, трудові армії, загальна трудова повинність, трудове використання репресованих «спецпереселенців» і в’язнів:
«Найімовірніше, що поряд з організованим виділенням колгоспами зайвої робочої сили для перекидання на будівництво має бути поставлене питання про маневрені трудові армії. <…> Цілком можливо, що найближчими роками для регулювання ринку праці необхідно буде в порядку трудової повинності створювати групи робітників, яких можна перекинути на слабкі ділянки. <…> Постає питання про трудову повинність для всіх громадян — і чоловіків, і жінок — певного віку. Досвід покаже, чи буде достатнім строком відбування цієї повинності шість місяців або, скажімо, рік. Така армія в кілька сотень тисяч осіб буде цілком достатньою для того, щоб регулювати правильне використання робочої сили країною. <…> Я залишаю тут осторонь питання про примусову роботу для соціально небезпечних елементів. Довгі роки і після ліквідації класів стоятиме питання про колишніх поміщиків, капіталістів, куркулів, непманів. <…> Боротьба тут не закінчується з ліквідацією класів. Ліквідовані не хочуть миритися з тим, що вони колишні люди. До того ж за будь-якого виступу капіталістичних країн проти нас ці колишні люди посилять свою активність.
Ми мусимо попередити будь-яку можливість із боку цієї групи вдарити нам у спину. Водночас ми мусимо поставити цих людей у трудові умови, щоб вони не були паразитами. <…> Я вже писав вище про «райони обмежених прав». Такі райони, як мені здається, природно виростуть із сучасних концентраційних таборів. <…> На відміну від звичайної комуни майбутнього, у таких районах люди будуть, по-перше, обмежені в праві пересування, по-друге, вони будуть позбавлені виборчих прав, і, по-третє, держава через уповноважених керуватиме господарською роботою».
Найімовірніше, книга Квірінга вийшла друком з необережності, оминувши цензуру. У всякому разі, такі терміни, як «концентраційні табори», «трудова повинність», «трудові армії», дуже рідко трапляються в пізніших (та й у раніших) відкритих публікаціях.
Можна припустити, що в книзі Квірінга відобразилися деталі обговорень проблеми використання трудових ресурсів, які відбувалися у верхівці партії в 1930–31 роках. Мабуть, всерйоз обговорювалася й ідея запровадження загальної трудової повинності на строк від пів року до року. Але перевагу віддали створенню трудових армій із в’язнів і спецпоселенців. ГУЛАГ було організовано у квітні 1930 р., якраз тоді, коли книгу Квірінга або писали, або вже готували до друку.
Як пише Павло Полян, першим ідею примусової праці та примусового переселення «озвучив 1928 року заступник наркома Робітничо-селянської інспекції РСФРР М. М. Янсон, який запропонував енергійніше використовувати працю засуджених («кримінально-заарештованих») під час освоєння віддалених земель, особливо на лісоповалі. У 1930 році він же (вже будучи наркомом юстиції РСФРР), аналізуючи новітні тенденції тюремно-табірної системи РСФРР за 1929 рік, відзначав, зокрема, загальне зростання кількості засуджених (до 1,2 млн осіб), скорочення частки засуджених на малі (до 1 року) строки, різке зростання засуджених до примусових робіт (до 50,3% проти 15,3% у 1928 році), початок переведення в’язнів із тюрем і виправних будинків до виправно-трудових таборів ОДПУ, що створювалися на принципах самоокупності (за рік кількість в’язнів у них сягнула 166 тис. осіб; ще близько 60 тис. засуджених працювали у виправно-трудових колоніях НКВС РСФРР). При цьому він і нарком внутрішніх справ В. М. Толмачов стверджували, що праця «зеків» ефективна, а трудовіддача часто вища, ніж у вільнонайманих <…> Зрозуміло, що на такий вдало розпочатий експеримент чекало “велике майбутнє”».
З 1930 р. почалося стрімке зростання ГУЛАГу і всіх структур ОДПУ-НКВС загалом. У 1938-му з’явився самостійний головк «Дальстрой» (Головне управління будівництва на Далекій Півночі). У 1940–1941 рр. у НКВС відбулася організаційна реформа. Виникли нові виробничі головки: Головне управління табірної лісової промисловості, Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств, Головне управління таборів залізничного будівництва, Головне управління аеродромного будівництва, Головне управління таборів промислового будівництва (Главпромстрой), Головне управління таборів гідротехнічного будівництва (Главгидрострой). Наприкінці 1948 р. в країні було 79 табірних комплексів, до 1953 р. система НКВС-МДБ (Міністерство державної безпеки) налічувала вже 16 виробничих головків і 166 табірних комплексів.
До 1941 р. кількість в’язнів у СРСР сягнула майже 2 млн осіб (стільки було всіх промислових робітників у СРСР п’ятнадцятьма роками раніше). Під час війни кількість в’язнів знизилася до 1,18 мільйона в 1944 р. (за річної смертності, що сягала 23%). Після війни знову почалося зростання — 2,5 мільйона в 1953 р. Цілком очевидно, що кількість в’язнів у СРСР перебувала в прямій залежності від потреби ОДПУ-НКВС-МДБ у робочій силі, а репресії були плановими.
Загальна кількість робітників і службовців у народному господарстві 1950 р. становила 40,4 млн осіб: «При цьому з 2,5 млн в’язнів таборів і колоній ГУЛАГу працездатних налічувалося близько 2 млн осіб. Таким чином, трудовий фонд таборів і колоній становив трохи більше 6% загальносоюзного. При цьому за період 1935–1953 рр. НКВС у середньому забезпечував 8,6% загальносоюзного капітального будівництва».
Дані про частку табірного виробництва в радянському народному господарстві самі по собі недостатньо характеризують його значення для сталінської економіки. За допомогою в’язнів розв’язували ті завдання, які були б нездійсненними звичайними засобами — за допомогою вільних найманих робітників. Насамперед це стосувалося лісоповалу, будівництва каналів, доріг, шахт і підприємств військово-промислового комплексу в безлюдних і віддалених місцях СРСР.
Практично одразу після смерті Сталіна, у березні 1953-го, новий уряд провів реформу радянської табірної системи. Скасували багато дорогих суто військових проєктів Сталіна і оголосили амністію, завдяки якій на волю вийшли 1,2 мільйона осіб. Унаслідок подальших звільнень кількість в’язнів до 1956 року стала меншою за один мільйон. ГУЛАГ перейменували 1956 року на Головне управління виправно-трудових колоній, 1959 р. — на Головне управління місць ув’язнення МВС. На той час праця в’язнів перестала відігравати істотну роль в економіці СРСР.
