Потреба в політичній поліції виникла в більшовиків одразу після захоплення влади в жовтні 1917 р. Диктатура партії, яку партійним жаргоном називали пролетарською диктатурою, для забезпечення своєї безпеки потребувала чогось більшого, ніж звичайна поліція, що стежить за дотриманням порядку. Заборону політичних свобод не можна було здійснити без репресій проти всіх інших політичних партій, які тоді існували в Росії, і взагалі всіх політичних противників. Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) РСФРР було організовано відразу після перевороту, 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., а через два дні, 28 жовтня, ухвалили постанову НКВС РСФРР «Про створення робітничої міліції». До завдань НКВС входили:
• організація, добір кадрів і контроль за діяльністю місцевих рад;
• контроль за виконанням розпоряджень центральної влади на місцях;
• охорона «революційного порядку» і забезпечення безпеки громадян;
• загальне керівництво професійною та фінансово-господарською діяльністю органів міліції, виконання покарань, протипожежної охорони;
• керівництво комунальним господарством.
До завдань НКВС не входила боротьба з політичними противниками, тому вже 7 (20) грудня 1917 р. Рада народних комісарів (РНК) РСФРР ухвалила постанову про створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВЧК при РНК РСФРР) під головуванням Фелікса Дзержинського. ВЧК не входила до НКВС, але в березні 1919 р. Дзержинського призначили наркомом внутрішніх справ, і він зберіг посаду голови ВЧК.
З серпня 1918 р. ВЧК почала називатися «Всеросійською надзвичайною комісією при РНК з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою». Виникли губернські надзвичайні комісії, особливі відділи ЧК у Червоній армії, на залізниці тощо. У 1918 р. оголосили так званий «червоний терор», який також здійснювали органи ВЧК. З лютого 1918 р. вони мали право на позасудові розстріли. У декреті РНК «Соціалістична вітчизна в небезпеці!» від 21 лютого 1918 р. наказувалося: «Ворожих агентів, спекулянтів, громил, хуліганів, контрреволюційних агітаторів, німецьких шпигунів розстрілювати на місці злочину».
Видимості законності діяльність органів безпеки набула 1922 року із запровадженням у травні 1922 р. першого Кримінального кодексу РСФРР, який встановлював відповідальність за контрреволюційну діяльність (стаття 58 із безліччю пунктів). Крім того, цей КК містив статті, що карали за поширення небажаної інформації: ст. 69 — «Антирадянська агітація і пропаганда»; ст. 70 — «Пропаганда та агітація для допомоги міжнародній буржуазії»; ст. 72 — «Виготовлення, зберігання та поширення літератури контрреволюційного змісту»; ст. 73 — «Вигадки та поширення з контрреволюційною метою неправдивих чуток або неперевірених даних, які можуть викликати паніку чи недовіру до влади та її дискредитацію».
У наступному КК РСФРР, 1926 р., була стаття 58-10, яка карала за «пропаганду чи агітацію, що містять заклик до повалення, підриву чи послаблення Радянської влади або до вчинення окремих контрреволюційних злочинів, а так само поширення, виготовлення чи зберігання літератури такого самого змісту». Строк — не менше шести місяців.
Стаття 58 увійшла до кримінальних кодексів союзних республік (іноді під іншими номерами), зазнавала численних редакцій і була скасована лише 1961 р. У КК РСФРР 1961 року її замінили статті з 64 по 88, що входили до розділу «Державні злочини». За антирадянщину карали дві статті: 70 («Антирадянська агітація і пропаганда», строк — до семи років ув’язнення) і 190-прим. («Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад», строк — до трьох років ув’язнення).
Обидві ці статті скасували вже за Горбачова, 11 вересня 1989 р. Унаслідок чого в СРСР негайно виникли незалежна преса, свобода слова, друку, зібрань і політичної діяльності. А за лічені місяці луснула радянська влада разом із КПРС. Від першого до останнього моменту свого існування радянська влада трималася лише на політичному терорі й сконала тієї миті, коли органи держбезпеки втратили можливість карати населення за неправильний спосіб мислення. Вони знову отримали цю можливість лише за Путіна, коли до Росії повернулася диктатура, а громадянські свободи знову скасували.
***
Боротьба з політичними ворогами та інакодумцями від початку була центральним завданням органів держбезпеки. Але не єдиним. Вони мали й інші, не менш, а іноді й більш важливі функції.
У грудні 1920 р. було організовано Іноземний відділ (ІНО) ВЧК, який займався зовнішньою розвідкою, диверсіями, вербуванням агентів і промисловим шпигунством за кордоном. Усі ці функції досі виконує Служба зовнішньої розвідки (СЗР), що виділилася з реформованого й перейменованого КДБ у 1991 р.
У 1922 р. ВЧК перетворили на Державне політичне управління (ДПУ) при НКВС РСФРР, а війська НКВС — на війська ДПУ. Таким чином, управління міліцією і держбезпекою було зосереджено в одному відомстві.
У 1922 р. утворили СРСР і створили Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) при РНК СРСР, до якого увійшли республіканські ДПУ, що до того підпорядковувалися наркоматам внутрішніх справ союзних республік. Це позбавляло уряди союзних республік можливості контролювати місцеву держбезпеку. У 1924 р. міліцію та карний розшук підпорядкували в оперативному відношенні ОДПУ СРСР і його підрозділам на місцях.
У 1930 р., після ліквідації наркоматів внутрішніх справ союзних і автономних республік, ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про керівництво органами ОДПУ діяльністю міліції та карного розшуку», яка віддала в повне розпорядження ОДПУ міліцію, карний розшук і їхні власні агентурні мережі.
На той час ОДПУ, зберігаючи всі попередні функції політичної поліції та розвідки, почало мутувати в зовсім іншу організацію, відігравати нову для себе роль і стрімко зростати. У 1928 р. почалася сталінська індустріалізація, і на ОДПУ поклали завдання забезпечувати її робочою силою. Дуже швидко ОДПУ перетворилося на величезний виробничий концерн, що оперував сотнями тисяч примусових робітників. Тут потрібно зробити екскурс в історію радянської економіки та сталінських соціально-економічних реформ.
