Посольство та посли
Уривок із книжки, що готується до друку
У будь-якій країні посольство Росії – центр її легальної розвідувальної діяльності. У ньому розміщуються резидентури всіх спецслужб (5-ї служби ФСБ, СЗР, ГРУ та Россотрудництва), лише формально підпорядковані послові. За радянських часів від 60 до 80% дипломатичного персоналу посольств становили розвідники.
Як писав Джон Баррон, «через те, що КДБ наповнює багато радянських посольств такою великою кількістю своїх людей, їхні штати роздуті до абсурдних розмірів і цілком непропорційні звичайним потребам дипломатичної діяльності. У 1971 році в Москві було п’ятеро мексиканців із дипломатичним імунітетом, а в Мехіко – шістдесят радянських представників із дипломатичним імунітетом; 108 американців у Москві та 189 радянських представників із дипломатичним імунітетом у Вашингтоні. У 1971 році в Москві було двоє ліванців, а в Бейруті – тридцять один росіянин; четверо данців у Москві й тридцять один росіянин у Копенгагені; п’ятеро норвежців у Москві й двадцять п’ять росіян в Осло; двадцять західних німців у Москві й п’ятдесят росіян у Бонні. Загалом у Москві було акредитовано 809 дипломатів із вісімдесяти семи некомуністичних країн, тоді як у тих самих країнах було акредитовано 1769 радянських дипломатів».
За словами Віктора Суворова, у 1970-ті роки 40% співробітників радянських посольств були офіцерами КДБ, 20% – офіцерами ГРУ і 40% – «так званими „чистими“ дипломатами». При цьому співробітникам спецслужб дозволялося вербувати «чистих» дипломатів як інформаторів, не конкуруючи один з одним. Як сказав в інтерв’ю 2023 року колишній офіцер зовнішньої розвідки КДБ Олександр Зеленко, «у кожному посольстві завжди зберігалося співвідношення від 30 до 60% розвідників. Між ними теж був поділ: 30% – від Головного розвідувального управління, суто військова розвідка, зараз ГРУ, і 60–70% – від ФСБ, колишнього КДБ… Думаю, що коли в СРСР розвідників було 30–60%, то зараз не менше ніж 50%. А особливо у зв’язку з проблемами Росії на дипломатичному й технологічному фронтах кількість розвідників зросте до 60–70%».
Нині частка співробітників спецслужб у посольствах, імовірно, ще вища, оскільки офіційна дипломатична діяльність між Росією та країнами ЄС після нападу Росії на Україну практично припинилася. Російським представникам залишається лише таємна діяльність – розвідка, пропаганда, вербування нових агентів і спроби дестабілізувати політичну ситуацію в країнах ЄС.
Різниця між російськими дипломатами та співробітниками спецслужб насправді доволі умовна. Дипломатів готує МДІМВ, де також навчають розвідників різних спеціалізацій, які працюють під дипломатичним, науковим або іншим прикриттям (фінансистів, банкірів, економістів, юристів). При цьому чисельність дипломатичного персоналу російських посольств (як раніше радянських) значно перевищує чисельність персоналу посольств інших країн – саме тому, що в посольствах інших країн немає такої кількості співробітників спецслужб.
Крім того, російські посольства координують діяльність багатьох агентів, які не мають дипломатичного імунітету. Роберт Конквест писав у передмові до книжки Джона Баррона «КДБ: робота радянських таємних агентів» (1978):
«Цілком очевидно, що агенти КДБ, які діють за кордоном, поділяються на дві чіткі групи. Першу становлять винятково добре підготовлені й компетентні професіонали, кількість яких порівняно невелика. Цю обрану групу доповнює величезна кількість дипломатів, представників зовнішньоторговельних організацій, кореспондентів радянських інформаційних агентств тощо, для яких служба в КДБ – основне, а нерідко й єдине заняття. Працюють ці люди зазвичай грубо й незграбно. Вони погано підготовлені й отримують свої посади завдяки родинним чи іншим подібним зв’язкам. Час від часу їх ловлять на гарячому й висилають із країни перебування. Однак не варто думати, що їхні зусилля зовсім марні. По-перше, сама їхня кількість певною мірою допомагає паралізувати обмежені зусилля західної контррозвідки. Крім того, цілком природно, що залучення такої великої кількості людей значно розширює поле діяльності КДБ у країні-мішені. Деякі з цих людей іноді досягають чималих успіхів».
За пів століття методи російських спецслужб майже не змінилися. Хіба що додалося досвіду.
За даними МЗС Кіпру, у 2024 році в посольстві Росії налічувався 41 дипломатичний представник: сам посол, вісім радників, 11 перших секретарів, сім других секретарів, п’ять третіх секретарів, вісім аташе й один військовий аташе.
Для порівняння: у посольстві США на Кіпрі акредитовано 31 дипломата, у британській Верховній комісії – 23, у посольстві Франції – 10, Греції – 10, Німеччини – дев’ять, Іспанії – сім, Китаю – 14, України – п’ять.
У 2020 році співробітників російського посольства, акредитованих як дипломати, було трохи більше – 44, але тоді ще велася якась дипломатична діяльність. Сьогодні формально їм практично нічим займатися. Насправді роботи в них, мабуть, побільшало. Але тільки по лінії спецслужб. Брак політичної інформації, яку раніше отримували легально, тепер доводиться заповнювати таємно.
Якщо додати до дипломатів надісланих із Москви охоронців, обслуговий персонал і технічних фахівців, загальну чисельність співробітників російського посольства на крихітному Кіпрі можна оцінити приблизно в 120 осіб. Уся ця маса людей живе закритим життям за стінами посольства, практично не привертаючи до себе уваги.
Після початку війни з Україною країни ЄС значно скоротили штати російських посольств і консульств, виславши близько 450 розвідників, які працювали під дипломатичним прикриттям, але посольство на Кіпрі залишилося недоторканим. У результаті роль Кіпру як розвідувального центру Росії в Євросоюзі з 2022 року різко зросла.
Можливо, тому у вересні 2022 року на Кіпрі з’явився новий і доволі незвичний посол – генерал-лейтенант ФСБ Мурат Зязіков. Серед його попередників теж були вихідці зі спецслужб (це, як правило, видно з біографій), але вони й раніше працювали за кордоном – тільки під дипломатичним прикриттям. Зязіков – перший російський посол на Кіпрі, який є генералом спецслужб, ніколи, навіть формально, не був дипломатом, ніколи не працював за кордоном і не знає іноземних мов.
У Зязікова типова біографія високопосадовця КДБ–ФСБ, якого за Путіна направили в політику всередині країни як так званого «офіцера діючого резерву».
У 1980 році Зязіков закінчив історичний факультет Чечено-Інгуського університету та юридичний факультет Південноросійського гуманітарного інституту. У 1984 році пройшов курси підвищення кваліфікації КДБ у Мінську. У 1990-ті роки служив у ФСБ в Інгушетії та Астраханській області. У 2002 році за Путіна Зязіков із заступника начальника управління ФСБ по Астраханській області став заступником повноважного представника президента РФ у Південному федеральному окрузі, а через два місяці на відверто сфальсифікованих виборах був обраний президентом Інгушетії. З 2008 року – помічник президента, потім заступник повпреда президента в Центральному федеральному окрузі. Кар’єра Зязікова – типовий приклад вбудовування співробітників держбезпеки в структури політичної влади.
Зязіков став послом на Кіпрі через пів року після початку війни з Україною, у період катастрофічного для російської дипломатії розвитку подій і без найменшого дипломатичного досвіду. Можна припустити, що тоді значно важливішим був його суто професійний досвід керівника таємної поліції. Навряд чи призначення Зязікова послом на Кіпр можна вважати пониженням. У лютому 2023 року він отримав свій перший (і одразу найвищий!) дипломатичний ранг – «Надзвичайний і Повноважний Посол», що відповідає військовому званню генерала армії. Не всі попередники Зязікова на Кіпрі мали цей ранг.
Це на два щаблі вище за його звання у ФСБ – генерал-лейтенант. Цілком імовірно, що ранг Зязікова відповідає поставленим перед ним завданням. Як заведено серед путінських чиновників, Зязіков не тільки член Спілки письменників Росії, а й доктор наук. У 2005 році, будучи членом Державної ради РФ, він захистив дисертацію «Етноконцепти культури інгуського народу». Однак «Диссернет» виявив у ній чимало запозичень і плагіату.
Коли офіційні дипломатичні контакти зведено до абсолютного мінімуму, особливого значення набувають неофіційні, тобто діяльність спецслужб. Сам Зязіков, мабуть, не усвідомлюючи цього, окреслив коло своїх дипломатичних контактів на Кіпрі в інтерв’ю Cyprus Herald у лютому 2023 року: «Особливо хотів би відзначити теплі й дружні розмови з Верховним комісаром Індії та послами Йорданії, Сербії, Єгипту, Куби, Бразилії й Лівану». Зязіков і його люди фактично виключені з офіційного спілкування з послами західних демократичних країн і країн ЄС.
У грудні 2023 року Путін нагородив Зязікова орденом Пошани «за великий внесок у реалізацію зовнішньополітичного курсу Російської Федерації та багаторічну сумлінну роботу».
Безумовним дипломатичним успіхом Зязікова та його людей можна вважати урочисте відкриття в листопаді 2023 року природного парку «Айя-Напа – Геленджик» у курортній Айя-Напі. Геленджик – місто-побратим Айя-Напи з 2017 року, і сам захід не був би чимось особливим, якби не час його проведення. Війна практично обірвала подібні зв’язки. До травня 2022 року вже понад 150 міст світу розірвали побратимські відносини з російськими містами. У такій ситуації організація свята російсько-кіпрської дружби за участі мера та інших кіпрських посадовців, яке відверто їх компрометувало, вимагала великих дипломатичних зусиль і серйозної попередньої роботи з налагодження «дружніх зв’язків», а простіше кажучи – вербування. Є низка ознак того, що вербувальна діяльність посольства нині перемістилася з найвищої політичної еліти, яка через обставини стала особливо обережною, на місцеву муніципальну владу.
Про внесок Зязікова в путінську дипломатію в період її повного краху можна судити з подій 2024 року. Російське посольство значно активізувало свою діяльність в окупованій частині Кіпру, так званій Турецькій Республіці Північного Кіпру, яку ніхто, крім Туреччини, не визнає. Причому кіпрська російськомовна преса стала рідше згадувати про невизнаність Північного Кіпру.
Вибори до Європарламенту на Кіпрі в червні 2024 року дуже цікавим чином висвітлили масштаб фальсифікацій на кіпрських дільницях на виборах президента Росії в березні 2024 року. Те, що масштаб цих фальсифікацій величезний, було очевидно одразу.
За офіційними даними, на двох кіпрських виборчих дільницях проголосували загалом 53 000 осіб. Путін отримав 44 844 голоси, тобто 84% усіх поданих бюлетенів. Це майже на 10% більше, ніж у середньому по Росії, і трохи менше, ніж у Білорусі (87,5%). При цьому достроково, за допомогою переносних урн, яких ніхто не бачив, проголосували 36 870 осіб. Інакше кажучи, щонайменше 36 000 бюлетенів просто вкинули в урни. І це крім інших шахрайських прийомів.
За цю операцію Зязіков удостоївся похвали заступника голови ЦВК РФ Миколи Булаєва. Зязіков у цьому сенсі – справжній професіонал. У 2002 році на виборах президента Інгушетії, які Зязіков виграв, теж траплялися дива фальсифікацій. Причому в украй нахабній формі – приблизно як на Кіпрі.
Після виборів Зязіков сказав в інтерв’ю кореспондентові «Российской газеты» Олександрові Гасюку:
«Як дипломатичне представництво Росії в країні, де понад 10% населення (а це чимало – не менше ніж 120 тисяч осіб) становлять російські співвітчизники, ми провели велику підготовчу роботу з організації всього виборчого процесу за кордоном…
Вважаю принципово важливим підкреслити, що висока явка, продемонстрована тут нашими співвітчизниками, – це не стільки формальний процес, скільки унікальне для країни Євросоюзу єднання справжніх патріотів своєї Батьківщини у виборі для неї кращого майбутнього… Рекордна явка на наших виборчих дільницях у Нікосії, Лімасолі, Пафосі, Ларнаці та Айя-Напі, а також в інших містах і попередні підсумки голосування повною мірою продемонстрували солідарність наших співгромадян, які тут проживають, із долею рідної країни».
Краще б він цього не казав. У червні 2024 року на виборах до Європарламенту за описаних нижче анекдотичних обставин у депутати балотувався голова Координаційної ради російських співвітчизників на Кіпрі, ставленик Москви й посольства Дмитро Апраксін. Він отримав трохи більше ніж 100 голосів, що цілком спростувало декларацію Зязікова про солідарність росіян, які живуть на Кіпрі, з «долею рідної країни». Мабуть, санкціонуючи цю авантюру, Зязіков не розумів, що вибори будуть справжніми.
У жовтні 2023 року на Кіпрі затримали й депортували до Росії кореспондента «Российской газеты» Олександра Гасюка. Його затримали під час операції зі стеження за родиною високопосадовця України, яка живе на Кіпрі. Гасюка прикривав співробітник посольства, колишній офіцер-прикордонник ФСБ Даніл Дойніков, який навіть намагався відбити його в кіпрської поліції і був затриманий разом із Гасюком. Гасюк з’явився на Кіпрі навесні 2022 року, за пів року до Зязікова. До Кіпру він працював у США та Греції, і саме американці повідомили кіпрським колегам про його належність до спецслужб. До того представників «Российской газеты» і ТАСС на Кіпрі не було багато років. Одночасно з Гасюком на Кіпрі з’явився й керівник представництва ТАСС Андрій Суржанський. Раніше він працював у США і, за деякими даними, є співробітником СЗР. Суржанський із 2015 року перебуває в санкційному списку України.
На відміну від інших європейських країн, на Кіпрі кількість пропагандистських заходів, які організовує посольство, насамперед військово-патріотичних, не зменшується, а неухильно зростає. Для них шукають нові, часом доволі несподівані приводи. Окрім традиційних радянсько-російських свят на кшталт 9 травня, тепер відзначають річницю нападу Німеччини на СРСР 22 червня та зняття блокади Ленінграда 26 січня. Особливо демонстративним і нахабним було публічне святкування 30 вересня 2023 року перед Російським домом у Нікосії «приєднання» до Російської Федерації «Новоросії» (Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України). У 2024 році святкування повторили 28 вересня.
Серед попередників Зязікова на Кіпрі було кілька людей, які явно зробили кар’єру не в дипломатії, а в спецслужбах.
Борис Геннадійович Зеньков – останній радянський і перший російський посол на Кіпрі – обіймав цю посаду з 1990 по 1996 рік, із 1993 року в ранзі Надзвичайного і Повноважного Посланника 1-го класу. Це відповідає званню генерал-полковника. Випускник МДІМВ, до того працював у посольствах у Греції, на Кіпрі та в Марокко. Про те, що Зеньков не був «чистим дипломатом», можна судити з того, що в 1997 році він став першим президентом Інкомбанку, потім ще кількох великих компаній і до дипломатії не повернувся. Схоже, Зенькова впровадили в бізнес так само, як Зязікова – у політику. Саме за Зенькова склалися тісні зв’язки російського бізнесу з Кіпром.
Наступник Зенькова Георгій Львович Мурадов, посол у 1996–1999 роках, відігравав і досі відіграє важливу роль на Кіпрі.
Випускник МДІМВ 1979 року, до призначення на Кіпр Мурадов працював дипломатом у Греції, Болгарії та в центральному апараті МЗС. Можна припустити, що посаду посла він отримав завдяки протекції тестя – дипломата-арабіста Юрія Грядунова, посла СРСР і Росії в Йорданії та друга Євгенія Примакова. Грядунов, найімовірніше, як і Примаков, майбутній директор СЗР, був розвідником під дипломатичним прикриттям.
Дипломатичний ранг, отриманий Мурадовим під час призначення послом на Кіпр, – Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу (відповідає генерал-лейтенантові). Після Кіпру кар’єра Мурадова різко змінилася, що дає підстави припустити, що від початку він був співробітником спецслужб. У 2000 році він очолив Департамент міжнародних зв’язків, а у 2007–2010 роках – Департамент зовнішньоекономічних і міжнародних зв’язків міста Москви. У 2010–2014 роках Мурадов був заступником керівника Россотрудництва, а після окупації Криму в 2014 році став заступником голови Ради міністрів «Республіки Крим» та її постійним представником при Президентові РФ. Іншими словами, з 2000 року Мурадов уже не підпорядковується МЗС і тепер, як і Зязіков до призначення на Кіпр, удає з себе політика.
Водночас Мурадов обіймає безліч громадських посад (тобто посад у суто імітаційних організаціях, які в Росії вважаються громадськими, але такими не є). Серед іншого він президент Товариства культурного й ділового співробітництва та дружби з народами Греції та Кіпру «Філія», створеного в 1991 році на базі товариств дружби «СРСР – Греція» і «СРСР – Кіпр». З 2019 року директором товариства «Філія» є його син Сергій Мурадов, випускник факультету міжнародної журналістики МДІМВ 2010 року.
Смішно говорити про політичні погляди Мурадова, як і будь-якого діяча його кола. Але лексика в нього характерна. Ось що він сказав в інтерв’ю 2024 року до десятиріччя захоплення Криму:
«Мене часто запитують: що було б, якби не сталося Кримської весни, якби Крим не піднявся? Що тут скажеш? Гасла київської хунти були абсолютно відверті, і сьогодні їх реалізують нацисти на підконтрольній їм частині України. І річ не лише в тому, що Крим був би не російським, тобто заборона російської мови й культури, закриття храмів, стирання історичної пам’яті. Вважаю, що головне для них – вибити стрижень, на якому тримається єдність слов’янських народів, або зробити півострів, як вони заявляли, „безлюдним“. Але в них би це не вийшло. Кримчани були готові битися».
З 2014 року Мурадов перебуває під санкціями Євросоюзу, з 2016 року – під санкціями США. Крім того, його включено до санкційних списків Великої Британії, Канади, Швейцарії та Австралії.
Син Георгія Мурадова Сергій закінчив факультет міжнародної журналістики МДІМВ у 2010 році за спеціальністю «Зв’язки з громадськістю». Йому належать концертні агенції Eventation Greece, зареєстрована в Греції, і MMI Concert Agency, зареєстрована в Республіці Кіпр. Офіційним власником останньої компанії значиться Євген Бояжов, друг дитинства Сергія Мурадова. За непідтвердженими даними, Сергій Мурадов – співробітник СЗР. Молодший син Георгія Мурадова Альберт Наришкін (2004 р. н.) теж навчався в МДІМВ, спеціалізуючись на турецькій мові. Старший син Юрій закінчив МДІМВ у 2005 році, у 2005–2010 роках працював у системі МЗС (на невідомих посадах), потім в адміністрації президента, а з 2017 року – заступник губернатора Ненецького автономного округу. Дуже схоже, що Мурадови – традиційна для СРСР і Росії династія співробітників спецслужб.
Як заведено в цьому середовищі, Георгій Мурадов має науковий ступінь, щоправда, незрозуміло який. Одні джерела вказують, що він доктор історичних наук (наприклад, Вікіпедія), інші – що кандидат. Відома назва його кандидатської дисертації, захищеної в 2006 році: «Міжнародні зв’язки суб’єктів Російської Федерації: на прикладі Москви 1990-х – початку 2000-х років». Тоді він керував Департаментом міжнародних зв’язків міста Москви. Про наукову цінність цієї праці неважко здогадатися.
Наукові публікації Мурадова, згадані на сайті МДІМВ, де він значиться професором, присвячені державній політиці Росії щодо «співвітчизників», тобто цілком вписуються в коло завдань спецслужб.
Наступник Мурадова Володимир Олександрович Павлінов (1937–2013) був послом на Кіпрі з 1999 по 2003 рік. Його дипломатичний ранг – Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу. До призначення на Кіпр він обіймав у МЗС посади в структурах, пов’язаних із ядерним нерозповсюдженням. Посада посла на Кіпрі стала останньою в його кар’єрі й першою, пов’язаною з роботою в посольстві. Зважаючи на те, що Павлінов закінчив МДІМВ у 1964 році, а вищі дипломатичні курси Дипломатичної академії МЗС – лише через 35 років, у 1999 році, напередодні призначення на Кіпр, можна припустити, що до того він займався переважно розвідкою.
Наступний посол Росії на Кіпрі Андрій Олексійович Нестеренко (1955 р. н.) обіймав свою посаду з 2003 по 2008 рік. Він єдиний, кого з певною часткою впевненості можна назвати «чистим» (кар’єрним) дипломатом. Уся його кар’єра пройшла в системі МЗС. До Кіпру Нестеренко працював у США, Великій Британії та центральних структурах МЗС, після Кіпру був послом у Чорногорії та Хорватії. Його дипломатичний ранг (з 2005 року) – Надзвичайний і Повноважний Посол (генерал армії).
Наступник Андрія Нестеренка В’ячеслав Дмитрович Шумський (1950 р. н.) був послом Росії на Кіпрі з 2008 по 2013 рік, тобто два терміни. Судити про його відомчу належність з упевненістю складно. Він закінчив МДІМВ у 1972 році, але про перші 18 років його служби офіційні джерела повідомляють туманно – лише те, що він «працював на різних дипломатичних посадах у центральному апараті та за кордоном». Далі – дивна послідовність: у 1990–1991 роках він був начальником Відділу країн Африки МЗС СРСР, у 1991–1996 роках – радником посольства СРСР, потім Росії в США.
У 1996–1998 роках – головний радник, заступник директора Департаменту Африки МЗС Росії.
З 11 листопада 1998 року по 20 серпня 2003 року – Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Намібії.
У 2003–2006 роках – заступник директора Першого департаменту країн СНД МЗС Росії.
З липня 2006 року по вересень 2008 року – директор Першого департаменту країн СНД МЗС Росії.
З 11 вересня 2008 року по 3 червня 2013 року – Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації на Кіпрі. Відомостей про подальші призначення Шумського немає. З 2010 року має ранг Надзвичайного і Повноважного Посла.
Особливих сумнівів щодо відомчої належності наступника Шумського й попередника Зязікова Станіслава Віліоровича Осадчого немає.
Станіслав Осадчий (1951 р. н.) був послом на Кіпрі дев’ять років – із червня 2013 по вересень 2022 року. Осадчий закінчив МДІМВ у 1973 році, а в 1999 році – Дипломатичну академію МЗС, що відкриває шлях до генеральських рангів і високих дипломатичних посад. Найвищий дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла Осадчий отримав у 2004 році разом із посадою посла Росії в Австрії, яку обіймав до 2010 року. Від самого початку кар’єри Осадчий чергував дипломатичні посади за кордоном (Кіпр, Греція, США, Німеччина, Туреччина, Австрія) з адміністративними в апараті МЗС: керівник Секретаріату міністра закордонних справ, начальник Департаменту кадрів МЗС, директор Департаменту безпеки МЗС Росії. З останньої посади Осадчого й було призначено послом на Кіпр. Кадри й безпека – традиційні сфери діяльності КДБ, а згодом ФСБ у будь-якому радянському й російському відомстві.
Осадчий – потомствений розвідник. Його батько, Віліор Гаврилович Осадчий, був високопоставленим співробітником Першого головного управління КДБ і в різний час служив резидентом КДБ у Кабулі (1971–1979) та в Ізраїлі. За даними з відкритих джерел, Віліор Гаврилович Осадчий служив у радянській розвідувальній резидентурі в Ізраїлі в 1955–1960 та 1966–1968 роках під прикриттям посади торговельного аташе посольства СРСР у Тель-Авіві. Дідом Станіслава Осадчого, найімовірніше, був майор держбезпеки Гаврило Іванович Осадчий, який загинув 1945 року під час каральної операції проти Української повстанської армії.
З 2023 року кандидат історичних наук Станіслав Осадчий – професор МДІМВ. Цікаво, що більшість дисциплін, які він викладає, навіть на перший погляд безпосередньо пов’язані з пропагандою та вербуванням емігрантів, наприклад «Сучасні тенденції інформаційно-роз’яснювальної роботи у зовнішній політиці» та «Робота російських закордонних установ зі співвітчизниками за кордоном».
Станіслав Осадчий пробув послом Росії на Кіпрі несподівано довго – дев’ять років. І це були дуже важливі роки. За цей час – між окупацією Криму та нападом на Україну – остаточно оформилися антидемократична політика та ідеологія путінського режиму, різко зросла роль держбезпеки й розвідки як усередині країни, так і за її межами. У міру того як цивілізований світ запроваджував проти Росії дедалі нові санкції, зростала роль Кіпру як слабкої ланки Євросоюзу, відкритої для фінансових і політичних контактів із Росією. Слід вважати, що саме в епоху Осадчого й значною мірою завдяки його зусиллям на Кіпрі склалася таємна мережа політичних, фінансових і розвідувальних зв’язків, яку 2022 року прийняв Зязіков.
Осадчий мав величезний вплив на кіпрський істеблішмент. Він напряму телефонував кіпрським політикам і державним посадовцям і вказував, як їм діяти за тих чи інших обставин. Як правило, його вказівки виконувалися. Він дозволяв собі недружні висловлювання на адресу кіпрського уряду, і вони залишалися без відповіді з боку місцевої влади й навіть без осуду в пресі.
Одного разу Осадчий зажадав від президента Кіпру Анастасіадіса звільнити неугодного йому співробітника адміністрації президента Макаріоса Друсіотіса. І того звільнили. Про це пише сам кіпрський журналіст Друсіотіс у книжці «Острів Путіна»: «У 2013 році я входив до армії добровольців, які працювали над кампанією з обрання лідера правої партії Демократичне об’єднання (ДІСІ) Нікоса Анастасіадіса президентом Республіки Кіпр. Коли він переміг на виборах, то призначив мене своїм спеціальним помічником. <…> Моя співпраця з президентом Анастасіадісом перервалася восени 2014 року, коли я був змушений піти у відставку через опубліковану мною книжку про роль великих держав у турецькому вторгненні на Кіпр у 1974 році. Радянський Союз виглядає в моїй книжці не найкраще, бо я виявив, що Совєти насправді підштовхували турків до вторгнення, підриваючи переконання, яке вони ж і культивували, ніби Радянський Союз був єдиною країною, що незмінно підтримувала Кіпр на міжнародній арені. У результаті посол Російської Федерації на Кіпрі натиснув на президента, щоб той мене позбувся».
Як повідомило 14 вересня 2022 року кіпрське видання Radio Proto, «колишній генеральний директор МЗС Кіпру Александрос Зенон, виступаючи в програмі Radio Proto, розповів, що на зустрічі, яка відбувалася в його кабінеті в міністерстві закордонних справ, пан Осадчий „зажадав, щоб ми порушили наші зобов’язання перед Європейським Союзом“ заради російських інтересів і планів. „Він чітко дав мені зрозуміти, що за нами стежать. Тобто наші телефони тощо“, – додав пан Зенон. Розмова закінчилася тим, що „я автоматично сказав йому, що ‚дискусію завершено‘, і фактично вигнав його зі свого кабінету“». У період, коли пан Осадчий служив на Кіпрі, втручання Росії у внутрішньополітичні та церковні справи Кіпру було інтенсивним і часто обходилося навіть без дипломатичних приводів.
За Осадчого, приблизно у 2019–2022 роках, на Кіпрі міністром-радником (другою особою в посольстві) служив Андрій Маєвич Панюхов (1970 р. н.). Його дипломатичний ранг – Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу. Панюхов відомий як розшифрований співробітник СЗР.
У 2016 році міністром-радником на Кіпрі був Андрій Громов. Він начебто дипломат, але в його біографії є дивні прогалини. Громов народився 1959 року і в дитинстві був відомим актором, знімався в популярних фільмах «Пригоди жовтої валізки», «Офіцери» та інших.
У 1981 році Громов закінчив МДІМВ (англійська мова, урду). Але, згідно з офіційною біографією, у системі МЗС почав працювати лише в 1996 році. «У 2005–2012 роках – старший радник Постійного представництва Росії при ООН у Нью-Йорку, США. У 2014–2015 роках – головний радник Департаменту з роботи зі співвітчизниками. У 2015–2017 роках – міністр-радник посольства Росії на Кіпрі. Має дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посланника 2-го класу, присвоєний 10 червня 2017 року». З 2018 року – генеральний консул Російської Федерації в Русе (Республіка Болгарія).
У біографії Громова не зазначено, чим він займався перші 15 років після закінчення МДІМВ і перші дев’ять років у МЗС, що дивно. Навряд чи він працював під журналістським прикриттям – тоді залишилися б публікації. Найімовірніше, служив у військовій розвідці. Урду – одна з мов Індії, Пакистану й Афганістану. Служба в «Департаменті з роботи зі співвітчизниками МЗС» теж указує радше на спецслужби, ніж на дипломатію. А консульські посади зазвичай обіймають співробітники спецслужб, оскільки вони насамперед пов’язані з широким спілкуванням із людьми, які звертаються по візи та інші консульські послуги.
