top of page

Навряд чи можна вважати збігом те, що термін «співвітчизники» набув юридичного статусу, закріплений у Федеральному законі «Про державну політику РФ щодо співвітчизників за кордоном» у червні 1999 року, напередодні призначення директора ФСБ Путіна головою Уряду РФ.

У статті 1 закону йдеться:

«1. Співвітчизниками є особи, що народилися в одній державі, що проживають або проживали в ньому і мають ознаки спільності мови, історії, культурної спадщини, традицій і звичаїв, а також нащадки вказаних осіб по прямій лінії.

2. Співвітчизниками за кордоном (далі - співвітчизники) є громадяни Російської Федерації, які постійно проживають за межами території Російської Федерації.

3. Співвітчизниками також визнаються особи та їх нащадки, які проживають за межами території Російської Федерації і відносяться, як правило, до народів, що історично проживають на території Російської Федерації, а також зробили вільний вибір на користь духовного, культурного та правового зв'язку з Російською Федерацією особи, чиї родичі по прямій висхідній лінії раніше проживали на території Російської Федерації, у тому числі

особи, які перебували у громадянстві СРСР, проживають у державах, що входили до складу СРСР, отримали громадянство цих держав або стали особами без громадянства;

вихідці (емігранти) з Російської держави, Російської республіки, РРФСР, СРСР та Російської Федерації, що мали відповідну громадянську приналежність і стали громадянами іноземної держави або особами без громадянства».

З цього випливає, що статус «співвітчизника» набувають усі люди, які колись жили на території Російської імперії, СРСР, Росії та їхні нащадки. Тобто закон встановлює нову категорію населення, яка нібито має особливі, але чітко не названі привілеї з точки зору Російської держави.

Мета прийняття цього каламутного та на перший погляд юридично абсурдного закону – надання «співвітчизникам» «державної підтримки та допомоги» та захист їхніх прав в іноземних державах. Із закону також випливає, що у «Російській Федерації можуть створюватися державно-громадські та громадські фонди, що утворюються із внесків держави, фізичних та юридичних осіб, для фінансової та матеріальної підтримки співвітчизників та їх організацій». Можна подумати, що для створення таких фондів потрібні спеціальні закони.

Закон повний дивних і нібито позаюридичних формулювань. Наприклад, розділ 3 говорить:

«1. Громадяни Російської Федерації, які проживають за межами території Російської Федерації, є співвітчизниками через цивільну належність.

2. Визнання своєї приналежності до співвітчизників особами, передбаченими пунктом 3 статті 1 цього Федерального закону, є актом їх самоідентифікації, підкріпленим суспільною чи професійною діяльністю щодо збереження російської мови, рідних мов народів Російської Федерації, розвитку російської культури за кордоном, зміцнення дружніх відносин держав проживання співвітчизників з Російською Федерацією, підтримки громадських об'єднань співвітчизників і захисту прав співвітчизників або іншими свідченнями вільного вибору цих осіб на користь духовного та культурного зв'язку з Російською Федерацією.

3. Співвітчизники мають право реєструватися у громадських об'єднаннях співвітчизників відповідно до статутів цих об'єднань та отримувати документи (свідоцтва), що підтверджують їхнє членство у громадських об'єднаннях співвітчизників».

Іншими словами, усі громадяни Росії – «співвітчизники» через громадянство. Для негромадян, які живуть за кордоном, визнання співвітчизниками є питання самоідентифікації. Хто хоче, той стає. При цьому закон дає право «співвітчизникам» вступати в організації «співвітчизників», начебто це право не є само собою зрозумілим.

Виглядає все це на перший погляд повним юридичним безглуздям. Хоча сенс тут є, але він суто пропагандистський.

У принципі, підгодовування та вербування емігрантів могли б вестися з тим самим успіхом і без таких законів, але, по-перше, так солідніше. По-друге, знімається питання: звідки раптом з'явилися і звідки фінансуються незлічені організації та фонди, що підгортають емігрантів, – їх підтримує Російська держава на виконання закону. І, по-третє, у багатьох виникає почуття, що «Батьківщина» (чи навіть «Батьківщина предків») їх любить і про них піклується. Вважає своїми. Дуже корисна передумова для вербування.

Ще через три роки, 2002 року, за Уряду Росії було створено «Урядову комісію у справах співвітчизників за кордоном» на чолі з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим.

У її завдання входила «координація діяльності федеральних органів виконавчої влади, органів виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації щодо реалізації державної політики Росії щодо співвітчизників, які проживають за кордоном. У компетенцію комісії також входить контроль діяльності федеральних органів виконавчої влади щодо реалізації основних напрямів державної політики щодо співвітчизників, які проживають за кордоном, у тому числі використання фінансових коштів, що виділяються на ці цілі, а також інші завдання, пов'язані з реалізацією державної політики в цій сфері».

У 2024 році до складу комісії входили 32 особи, які представляли найважливіші міністерства та відомства, включаючи голову Росспівробітництва Євгена Примакова та представника ФСБ у ранзі заступника керівника департаменту.

Таким чином, керівництво всією легальною роботою з емігрантами було з 2002 року зосереджено МЗС РФ.

bottom of page