«Перше завдання, яке потрібно було вирішити підрозділам та частинам СПН, – проникнення на територію противника»
Віктор Суворов «Радянська військова розвідка», М., 2016, с.471.
У Німеччині на спортивні школи російських бойових мистецтв «Система» преса звернула увагу вперше у 2014 р. Першим був журнал ФОКУС, який висловив припущення про те, що радянська військова розвідка ГРУ вербує агентів у спортивних школах, які займаються навчанням, розробленим у військах спеціального призначення ГРУ (спецназ ГРУ).
Тоді ця інформація не привернула до себе особливу увагу. Інтерес виникла з новою силою після виходу навесні 2016 року книги Бориса Райтшустера «Прихована війна Путіна», де наводилися дані секретних служб Німеччини про існування на території країни спеціальних груп навчених бійців-терористів, агентів ГРУ.
При цьому зробити офіційним порядком нічого неможливо, оскільки жодних законів ні самі школи «Системи», ні спортсмени, які в них займаються, не порушують. Та й сам зв'язок шкіл із російською військовою розвідкою виглядає на непідготовлений погляд абсурдним.
Ця екзотична ситуація заслуговує на те, щоб у неї вдивитися. Військове мистецтво ділиться в теорії та в практиці на три рівні – стратегічний, оперативний та тактичний. «Все, що стосується бойових дій та зброї частин та підрозділів до дивізії включно, – тактичний рівень. Бойові дії та зброю корпусів, армій, військових округів, фронтів та флотів – оперативний рівень. Все, що вище за фронт, – стратегічний рівень». Відповідно, на три рівні ділиться діяльність військової розвідки. Тактичний рівень – це розвідроти та розвідбатальйони у складі дивізій.
«Оперативна розвідка – це військова розвідка лише на рівні армійських корпусів, загальновійськових, танкових і повітряних армій, військових округів, флотів, а воєнний час і фронтів».
Найвищий рівень стратегічної розвідки – ГРУ ГШ. У його складі знаходилися управління, які займалися видобутком та обробкою інформації в усіх країнах світу.
Першому заступнику начальника ГРУ підпорядковувалися шість видобувних управлінь. П'ять із них (Перше, Друге, Третє, Четверте та П'яте) займалися агентурною розвідкою. При цьому чотири перші управління вели її з території ворожих та нейтральних держав, п'яте – з території Радянського Союзу та підпорядкованих йому держав.
Перше управління займалося розвідувальними операціями в країнах Західної Європи, крім Великої Британії.
Друге управління вело агентурну розвідку у США, Великій Британії, Канаді, Австралії та Новій Зеландії.
Третє управління – у країнах Азії. Четверте управління – у країнах Африки та Латинської Америки.
Ці управління мали приблизно однакову структуру. До їхнього складу входили 4-5 напрямків, кожний з яких вело агентурну розвідку на території певних країн. Начальник управління керував роботою напрямів та однієї-двох нелегальних резидентур, які не підкорялися напрямкам. Начальнику кожного напряму, у свою чергу, підпорядковувалися 5-7 дипломатичних та 1-2 нелегальні резидентури.
Напрями видобувних управлінь складалися з 4-6 ділянок, кожна з яких займалася розвідкою у певній країні, а також координувала та контролювала поточну роботу резидентури ГРУ (або двох і більше резидентур) у цій країні. Слід особливо наголосити: хоча кожне управління вело добування розвідувальної інформації та матеріалів на виділеній йому території, воно видобувало інформацію про весь світ, у тому числі і про те, що відбувалося за межами території роботи управління.
У кожному з цих управлінь працювало приблизно 600 офіцерів; 300 із них перебували у Москві (переважно це були ті люди, які вже працювали у відповідних країнах або готувалися виїхати туди у відрядження) та 300 – за кордоном.
П'яте управління контролювало роботу оперативної розвідки, тобто розвідувальних управлінь та відділів чотирьох груп військ, шістнадцяти військових округів та всіх загальновійськових, танкових та повітряних армій.
Шосте управління займалося радіо- та радіотехнічною розвідкою. Його офіцери працювали в резидентурах під прикриттям у столицях іноземних держав, перехоплюючи та розшифровуючи повідомлення у державних та військових мережах комунікацій. Крім того, на території СРСР та країн Варшавського договору розташовувалися безліч частин радіо- та радіотехнічної розвідки, які теж входили до складу Шостого управління. Це управління також керувало радіо- та радіотехнічною розвідкою військових округів, груп військ та флотів (п'яті відділи відповідних штабів), які, у свою чергу, мали власні частини, спеціальні кораблі, літаки та гелікоптери для ведення такої розвідки. Відділи радіо- та радіотехнічної розвідки кожного військового округу, групи військ чи флоту контролювали роботу п'ятих груп армій та флотилій, а ті контролювали такі самі підрозділи у дивізіях…».
Частини спецназу ГРУ (СпН) було створено наприкінці сорокових років. Спочатку роти, потім батальйони та бригади. Це були диверсійні частини, метою яких була насамперед боротьба з ядерною зброєю супротивника та засобами його доставки.
«Якщо завдання пошуку та знищення цілей першої категорії було вирішено, частини СПН планувалося переключити на пошук та знищення цілей другої категорії, серед яких були: штаби та командні пункти; <…> вузли та лінії зв'язку; <…> газопроводи, електростанції, лінії електропередач, нафтопроводи, сховища нафти та газу; елементи інфраструктури: аеродроми та аеропорти, мости, тунелі, залізниці.
Крім того, важливим завданням був загальний терор у ворожих тилах, який створював обстановку підозрілості, невпевненості та страху, сіяв паніку та дезорганізовував збройні сили та населення противника.
У період розгортання Збройних Сил Радянського Союзу для війни частини СПН мали прийняти такий вигляд:
ГРУ мало мати під своїм безпосереднім керівництвом три полки спецназу. Кожен полк складався з шести-семи рот спецназу. Ці полки, на відміну від інших підрозділів спецназу, могли використовувати переносні ядерні боєголовки (так звані «ядерні рюкзаки»).
Кожен фронт мав розвідувальний пункт СПН та одну бригаду СПН. Кожен флот - розвідувальний пункт СПН та одну морську бригаду СПН. У її складі була група надмалих підводних човнів, батальйон парашутистів, два-три батальйони бойових плавців.
Кожна загальновійськова та танкова армія мала окрему роту СПН.
Передбачалося мати кілька окремих батальйонів спеціального призначення як загальний резерв для посилення тих військ, які діяли в найважливіших районах, або тих військ, які зазнали серйозних втрат.
У ході стратегічної наступальної операції кожен радянський мотострілковий та танковий батальйон для ведення розвідки міг вислати вперед одну мотострілецьку або танкову роту.
Крім того, кожен мотострілковий та танковий полк висилав уперед одну розвідувальну роту.
Кожна мотострілецька та танкова дивізія зі складу свого розвідувального батальйону висилала вперед дві розвідувальні роти, озброєні танками та БРДМ, та одну роту глибинної розвідки.
Кожна загальновійськова та танкова армія закидала в тил противника одну роту СпН, яка могла діяти як у повному складі, так і дрібними групами (максимальна кількість таких груп – 15) на глибині від 100 до 500 кілометрів.
Кожен фронт закидав у тил противника бригаду СпН, яка діяла на глибині від 500 до 1000 км. Бригада могла сформувати до 195 (якщо у складі бригади були 4 батальйони та штабна рота) або до 285 невеликих груп (якщо у бригаді 6 батальйонів та штабна рота).
Фронт зазвичай мав у своєму складі одну танкову та 3-4 загальновійськові армії. Ці армії могли викинути у тил противника 60–75 груп СпН.
Разом фронт та армії, що входили до його складу, могли одночасно ввести в дію від 255 до 360 диверсійних груп СпН загальною чисельністю від 1600 до 2400 диверсантів, а також дрімає агентуру СпН.
У планах радянського командування стратегічна наступальна операція мала проводитися силами 3-4 фронтів та одного флоту. На напрямі головного удару Верховний Головнокомандувач міг закинути в тил противника диверсійні групи зі складу полків СПН, які перебували у безпосередньому підпорядкуванні начальника ГРУ.
Загалом у Радянському Союзі було чотири бригади спеціального призначення ВМС (по одній у кожному флоті), шістнадцять бригад спеціального призначення (по одній у кожній групі військ та головних військових округах) та сорок одна окрема рота спеціального призначення. Це означає, що навіть у мирний час країна мала у своєму розпорядженні від 23 000 до 30 000 диверсантів першого класу, а в результаті мобілізації ця кількість могла збільшитися в чотири-п'ять разів за рахунок призову тих, хто вже служив у цих частинах та формуваннях.
Частини та з'єднання СПН були справжньою елітою радянських збройних сил. Тут служили найкращі солдати та офіцери. На радянській території вони зазвичай мали форму Повітряно-десантних військ, а на території країн Варшавського договору – форму якогось «допоміжного» роду військ, найчастіше військ зв'язку. Звичайно, насправді жодного відношення до ВДВ чи військ зв'язку вони не мали: ВДВ підпорядковувалися командувачу ВДВ (який, у свою чергу, підпорядковувався міністру оборони СРСР), перебували в резерві Верховного Головнокомандувача і діяли виключно в його інтересах на стратегічному рівні, а частини та з'єднання СпН діяли на оперативному рівні.
Офіцерський склад частин СпН готувало Рязанське вище повітряно-десантне командне училище.
Офіцерів для розвідувальних пунктів СПН готував Третій факультет Військово-дипломатичної академії Радянської Армії.
Озброївши полки СПН ядерними зарядами, Радянська Армія фактично збиралася використовувати частини СПН як альтернативний засіб доставки ядерної зброї, про який не прийнято було говорити».
Наведена вище інформація, взята з книги Віктора Суворова «Радянська військова розвідка», стосується радянського часу, але немає підстав вважати, що методи та розвідувально-диверсійна діяльність армії РФ, так само як її цілі, сильно змінилися за останні тридцять років. Змінилися умови цієї діяльності через розпад СРСР та Системи Варшавського договору.
За радянських часів ГРУ займалося розвідувальною оперативною діяльністю проти ФРН із території НДР. Наприкінці вісімдесятих років на території НДР знаходився один розвідувальний центр (у Вюнсдорфі) і чотири розвідувальні пункти – у Ростоку, Магдебурзі, Лейпцигу та Дрездені.
Ось як описує діяльність оперативної розвідки колишній офіцер ГРУ, який працював на розвідувальному пункті в Магдебурзі з 1987 по 1989 рік: «Залежно від звання та посади на розвідувальному пункті, загальна частина плану роботи формулювалася наступним чином: «Проведення розвідувальної діяльності у визначеній для розвідувального пункту розвідувальній зоні відповідно до таких напрямків: отримання інформації про діяльність Бундесверу та союзних армій (це означало планову бойову підготовку в розвідувальній зоні, проведення тактичних, оперативних та стратегічних навчань), оперативне приведення військ Бундесверу та союзних армій у стан підвищеної бойової готовності, особливо в частинах, озброєних ядерною зброєю, отримання інформації про розвиток та переозброєння підрозділів Бундесверу та союзних армій новими системами озброєння тощо».
Під час моєї служби у розвідпункті ГРУ у Магдебурзі територія ФРН як головний об'єкт розвідки була поділена на так звані смуги розвідки, за кожну з яких відповідав певний розвідпункт.
Так, наприклад, розвідпункт ГРУ в Ростоку (Фітешульцештрассе, тел. 2505, 23012) відповідав за розвідку в смузі з такими кордонами: на південь від узбережжя Балтійського і Північного морів на території ФРН, на північ від Остербурга, Ганновера, Мюнстера і Венло (усі міста - усі міста).
Розвідпункт у Магдебурзі (до 1 січня 1991 року на Герхард-Хауптманнштрассе) відповідав за розвідку в смузі з такими кордонами: на південь від Остербурга, Ганновера, Мюнстера, Венло (включно), на північ від Наштеттена, Мюльхаузена, Гіссена, Бітт.
До основних розвідувальних цілей розвідувального пункту Магдебург у вищезгаданій розвідувальній зоні входили такі частини та з'єднання: 1-й корпус сухопутних військ ФРН зі штаб-квартирою в Мюнстері, 3-й корпус сухопутних військ ФРН зі штаб-квартирою в Кобленці, 1-й корпус британських сухопутних військ зі штаб-квартирою поблизу Дортмунда, а також усі частини збройних сил Бельгії та Нідерландів, дислоковані в цій зоні.
Крім смуги розвідки біля ФРН кожному розвідпункту «нарізався» також певну ділянку біля ГДР, звідки велася безпосередня розвідувальна робота розвідуваної смузі у Німеччині. Таким чином, частини та підрозділи ГРУ оперативної сфери могли вербувати агентів лише з-поміж мешканців НДР, а також і західних громадян, але лише на території НДР. До зон відповідальності на території НДР належали, як правило, великі райони, які зазвичай збігаються з територією округу, в якому знаходився той чи інший розвідпункт.
Але часто траплялося й так, що до зони відповідальності певного розвідпункту належали населені пункти, що знаходяться на території іншого округу, це було цілком нормально. Наприклад, до зони відповідальності магдебурзького розвідпункту входили міста, що знаходилися за межами округу Магдебург, наприклад, Нордхаузен або Штендаль. Зони відповідальності на території НДР були розділені відповідно на сектори серед співробітників розвідпунктів. Вже у своєму «особистому» секторі кожен оперативний офіцер розвідпункту, спираючись на співпрацю з партійними та державними установами НДР, вів цілеспрямовану діяльність з вербування нових агентів із числа громадян НДР та ФРН.
Постійна цілеспрямована робота з вже завербованими джерелами у певному населеному пункті, у яких були родичі, знайомі тощо в сусідніх населених пунктах, автоматично вела до того, що сектори відповідальності окремих оперативних офіцерів і, виходячи з цього, зона відповідальності всього розвідпункту постійно розширювалася на нові населені пункти. Достатньо подивитися на карту, де позначені сектори відповідальності оперативних офіцерів розвідпункту ГРУ у Магдебурзі. Там ми досить чітко побачимо, що розвідпункт мав тенденцію до утворення цілих груп: Хальберштадт, Вернігероде, Хальденслебен, Вольмірштедт, Ашерслебен, Штассфурт, Бернбург, Кетен, Дессау, Росслау і т.д.
До подій жовтня 1989 року у НДР була тенденція до збільшення кількості агентурних мереж. Після розриву співробітництва з державними інституціями НДР цей процес швидко та різко пішов на спад. Йшлося вже не про розширення агентурних мереж, а про врятування вже завербованих джерел. <…> Ядро кожного розвідпункту ГРУ складали так звані оперативні співробітники чи офіцери – агентуристи, кількість яких у всіх розвідпунктах на території колишньої НДР за винятком розвідцентру ГРУ у Карлсхорсті (Східний Берлін) налічувала від 15 до 20 осіб. Вони займалися вербуванням агентів та отриманням розвідувальної інформації.
<…> особовий склад розвідпункту ГРУ в середньому (включаючи солдатів строкової служби) налічував зазвичай від 35 до 40 осіб».
Так Юрій Пушкін описує діяльність розвідцентрів ГРУ, які займалися агентурною розвідкою. Своя система розвідки мала частин СпН.
«Третій відділ розвідувального управління штабу округу керував частинами СПН. У його підпорядкуванні перебувала бригада СПН та розвідувальний пункт СПН. Так звана спеціальна розвідка (розвідка СПН), якою займався цей відділ, була найефективнішим інструментом оперативної розвідки. Вона спиралася на два ключові елементи - агентуру СПН і війська СПН.
Кожен РП (розвідувальний пункт – Д.Х.) СПН керував вербуванням терористичної агентури, її підготовкою та керівництвом. <…> Агентура СпН була дуже різноманітною. Загалом процес вербування та робота з такою агентурою нічим не відрізнялися від роботи із звичайними агентами оперативної розвідки.
Однак завдання агентури СПН були принципово іншими. Основна робота видобувного агента – видобувати необхідну військову розвідку інформацію. Завдання агента СпН – проводити диверсії біля противника.
Насамперед, це були рейдовики. Вони не були агентами у прямому розумінні слова (у тому сенсі, що вкладався в нього стратегічною військовою розвідкою), тому що були радянськими громадянами, а агент за визначенням був громадянином зарубіжної держави. Проте їх також відносили до агентури СПН, тому що вони не були військовослужбовцями регулярних частин. Рейдовиків готували до дій поодинці та дрібними групами. Їхня робота – удар по енергетиці (електростанції, трансформатори, лінії електропередач), по об'єктах водопостачання та каналізації, нафто- та газопроводам, по мостах та тунелях. <…> Закордонне походження цінувалося. <…> Підбираючи радянську людину з якимось зарубіжним (наприклад, грецьким чи турецьким) корінням, треба було знайти такого, якому, якби він з'явився під час війни на іноземній території, ніхто не поставив би запитання: а чому ти не в армії? <…> Підготовка нової людини розпадалася на дві частини. По-перше, треба було навчити його диверсантському ремеслу, по-друге – вигадати йому легенду та заготовити легалізаційні документи.
<…>Другий основний тип бойової агентури СПН умовно називався домовласниками. Цей тип агентури в якомусь сенсі вербувати важче, бо такими агентами були громадяни тієї країни, яку Радянський Союз збирався звільняти від кайданів капіталізму.
Офіцери РП СпН мали дуже обмежені можливості вербувати громадян зарубіжних країн, тому ця робота лягала на офіцерів стратегічної розвідки, які працювали в зарубіжних країнах під різними прикриттями.
З іншого боку, вербування такої агентури полегшувалося тим, що вербувальна база була значно ширша.
Уявіть собі ситуацію: під час війни або останніми днями перед її початком ми викинули у ворожий тил сотні диверсійних груп СпН. Вони ховаються в лісах, їх шукають із собаками, ловлять, винищують. Невелика кількість цих груп виконує якісь особливо відповідальні завдання. Для цих особливо важливих груп ще у мирний час потрібно створити якісь притулки, де вони могли б переховуватись деякий час.
Ось вам один можливий варіант такого сховища. За містом, поряд із лісом, знаходиться звалище старих автомашин. Звалище обнесене парканом. <…> Таке місце у разі вдалого вербування власника ідеально підходило для тимчасового проживання групи СПН. <…> Родзинка в тому, що господар нічим не ризикує, нічого підозрілого та протизаконного не робить. Але його звалище – таємна база для бійців СПН. <…> Серед агентури СПН могли бути підривники, яких прагнули вербувати насамперед серед співробітників важливих промислових підприємств та транспортних об'єктів супротивника. Завербовані радянською військовою розвідкою, вони повинні бути готові до проведення диверсій після отримання відповідного наказу. <..> Ці агенти СпН були так званою «дрімкою» або «сплячою» агентурною мережею, яка не діяла у мирний час і миттєво активізувалася напередодні воєнних дій. Оперативна розвідка намагалася обмежувати контакти з цими агентами та проводила з ними особисті зустрічі лише у виняткових випадках».
****
Розпад СРСР та ліквідація соцтабору у Східній Європі змусили ГРУ передислокувати свої бази на територію Російської Федерації. З одного боку, це означало часткову втрату вже напрацьованих агентурних мереж. З іншого – відкривало можливості, про які раніше доводилося лише мріяти.
Ліквідація залізної завіси відкрила весь світ для жителів колишнього СРСР, у тому числі для співробітників секретних служб. Доступ офіцерів та агентів ГРУ, ФСБ та інших секретних служб, яких після розпаду СРСР з'явилося багато, до Західної Європи став надзвичайно легким. У 90-ті роки лише до Німеччини на постійне проживання переїхали мільйони колишніх радянських громадян, що різко полегшило як засилання сюди співробітників спецслужб під найрізноманітнішими прикриттями, так і вербування агентури.
Відпала потреба у підготовці складних операцій із переходу кордону та запровадження співробітників спецслужб біля потенційного противника.
Із західного боку контроль над потоками мігрантів різного роду та туристів зі Сходу припинився повністю. Натомість зі східного боку облік виїжджають та відбір потенційних агентів вербування міг проводитися на повну силу та у величезних масштабах – відповідно до потужності самого потоку.
Створення міжнародної мережі спортивних шкіл «Система», які пропагують бойове мистецтво спецназу, можна розглядати як одну із надзвичайно ефективних операцій ГРУ у пострадянську епоху. В усякому разі, «Система» цілком очевидний спосіб вирішення описаних вище завдань оперативної розвідки. Причому спосіб фактично абсолютно безпечний, надзвичайно привабливий для потенційних об'єктів вербування і навіть не потребує особливої таємності.